Віце-консул США: «Маленька, але гучна меншість є скрізь»

Українці менше рвуться виїхати до США, ніж у минулому році, президентство Трампа ніяк не вплинуло на візові програми, а неофашизм і антисемітизм переживають “свого роду відродження” не тільки в Україні. Про це і не тільки говорили з віце-консулом американського посольства Наомі Енісман під час її візиту до обласного центру Кіровоградщини.

4Приїжджала, щоб розповісти тим, хто цікавиться, в першу чергу, студентам, про існуючі для них можливості отримання віз категорії J для поїздки в США – заробіток і подорожі влітку, догляд за дітьми, стажування та інші програми. Тільки по одній з них в минулому році у «колисці демократії» побувало близько 4000 молодих українців. Всупереч панікерським настроям, з приходом Трампа в цьому плані нічого не змінилося. За словами Енісман, за роки, які ці програми працюють, в Штатах змінилося вже багато адміністрацій. Ніякої зміни курсу не очікують і у візовому департаменті посольства в Києві. А особисто їздять по регіонах, зокрема й тому, що численні фірми-посередники, брокери та агентства далеко не завжди працюють сумлінно.

– Ми не можемо відповідати за дії приватних агентств, – говорить віце-консул. – В Україні їх сотні, і більшість з них роблять свою роботу добре. Але завжди є люди, які просто хочуть взяти ваші гроші і нічого не дати натомість. Завжди, в будь-якій сфері життя. Тому для нас краще прийти і відповісти на запитання безпосередньо, допомогти людям, дати розуміння того факту, що вони можуть контактувати з нами безпосередньо. У нас є власний веб-сайт. Не потрібно йти до третіх осіб, не потрібно шукати інформацію у «Гуглі», можна прийти прямо на наш сайт і отримати її. Завжди є люди, які можуть сказати вам, що «це не так», щоб отримати ваші гроші.

– Я правильно зрозумів, що є приватні структури і організації, які займаються візовим шахрайством, стягують непотрібні плати?

– Стягують непотрібні плати, не повертають гроші, або відшкодовують витрати не в повному обсязі в разі відмови, або дають гарантії, яких просто не можуть давати. Наприклад, 100-відсоткову гарантію видачі візи. Вони не можуть виконати цю обіцянку, бо не вони приймають рішення. Але продають вам цю ідею – мовляв, ми заповнимо заявку так, що вам точно дадуть візу. Це просто неправда.

– Цього стає більше?

– Ні, це завжди було. Як тільки викинеш одне «гниле яблуко», знаходиться й інше. Ми намагаємося проводити власні дослідження, говорити з людьми, щоб зрозуміти, хто «поганий», але це не можна просто «вимкнути». Люди є люди, і якщо вони бачать можливість заробити швидкі гроші на порожніх обіцянках…

– Ви у вашому відомстві зауважили зростання напливу людей, які прагнуть залишити Україну в останні два роки?

– Я читала про це. Було багато повідомлень в новинах про те, що велика кількість українців хочуть знайти інші можливості за межами України. Ми бачили збільшення кількості поданих заяв на отримання візи рік тому точно, але зараз – не так багато. Відразу після Майдану, я думаю, була хвиля зростання. Люди приймають рішення, коли вони готові. Наприклад, імміграційні візи для людей, які хочуть возз’єднатися з родичами – вони могли мати цю можливість багато років, у них є родичі в Штатах, і зараз вони отримали поштовх (до еміграції, – авт.). Я сподіваюся, що ситуація тут зміниться.

– Я всім іноземцям це питання задаю: що для вас стало найбільшим «культурним шоком» в Україні?

– Я не зазнала особливого культурного шоку, тому що вже провела досить багато часу в цій частині світу. Я жила якийсь час у Росії – у Москві, у Пермі, у Воронежі, вчилася там. Я досить комфортно почувала себе в плані мови. Насправді, тільки російського. Ось це, напевно, для мене і стало шоком – я думала, що приїду і буду розуміти українську, і раптом зрозуміла, що це дійсно окрема, інша мова. Я не розумію її, хоча думала, що буду, тому що говорю по-російськи. Звичайно, до погоди потрібно звикнути, але ти можеш добре одягнутися і впоратися з цим. А люди – скрізь люди. У них ті ж бажання, потреби і речі, які роблять їх щасливими або засмучують їх, що й скрізь.

– Це був ваш власний вибір – працювати в цій частині світу?

– Так. Не я приймала остаточне рішення, але так, я хотіла потрапити в Україну. Тому що я вже говорила по-російськи, коли потрапила в службу закордонних справ, і повинна була їхати в країну, де говорять російською. Це могло бути де завгодно в колишньому Радянському Союзі, але я запросила Україну, і вони задовольнили мій запит.

– Чому?

– Тому що я думаю, що Україна – цікава, прогресивна країна, яка має майбутнє. Вона стає близько інтегрованою з Європою, і шукає ще більшої інтеграції з Європою і Сполученими Штатами. Коли я приїхала в Україну вперше, напевно, в 1990-х, люди не говорили по-англійськи, зараз – говорять. Люди прогресують, розуміючи, що це дає глобальні перспективи. Керівництво посольства США підтримує прагнення до цих перспектив, до глобальної інтеграції.

– Україна в світі зараз вважається досить небезпечним місцем – члени вашої родини тут, з вами?

– Не вся Україна, тільки деякі частини України, які входять в зону конфлікту. Жити в Києві не небезпечно, жити в Кропивницькому не небезпечно, жити в Кривому Розі не небезпечно. У деяких частинах Сполучених Штатів жити небезпечно, хоча у нас немає відкритих конфліктів. Я не думаю, що жити в Україні небезпечно. Хіба що я забуду шапку і рукавички – тоді це небезпечно, у мене вуха замерзнуть. Членів моєї сім’ї тут немає.

– Не знаю, наскільки це коректне питання, але наскільки я зрозумів, ви – єврейка. Чи відчуваєте ви ворожість тут, на тлі розмов про радикалізацію певних громадських рухів, у тому числі – неонацистського спрямування?

– Не тільки тут, по всій Європі ви можете прочитати, що фашистські організації, радикальні організації «правого крила», антисемітизм переживають свого роду відродження, отримують нові сили. Звичайно, це викликає певне занепокоєння. Але особисто я не можу сказати, що була свідком чогось, або піддавалася нападам, або читала про щось, що змусило б мене турбуватися за себе або свою сім’ю. Я думаю, що більшість українців зараз набагато прогресивніша, більш відкрита і толерантна, ніж будь-коли в українській історії. Ми знаємо історію того, як Україна вступала у війну, і післявоєнних років, і мені здається, що вона рухалася тільки в більш ліберальному і прогресивному напрямку, що стосується більшості. А дуже маленька, але дуже гучна меншість представників «правого крила», на жаль, є скрізь.

Записав Андрій Трубачев, фото Світлани Приймак