Поранений на Інститутській: «Ми всі робили роботу»

Під час бійні у центрі Києва не всі стрільці справді цілили у людей. Але далеко не всі з силовиків, що стояли проти Майдану, покаялися та мають право на пробачення. Так вважає Іван Раповий, учасник Революції Гідності, який дивом не загинув 20 лютого 2014 року.

Цими днями виконується два роки тим страшним та трагічним подіям. Два роки Небесній сотні, до якої потрапив і наш земляк Віктор Чміленко, для друзів – Чміль, фермер з Бобринеччини, Герой України. Він намагався витягти з-під обстрілу пораненого побратима, та не встиг. Цим побратимом був саме Раповий зі Львівщини. Про таких говорять – народився в сорочці…


Іван Раповий з родиною, фото – Facebook

Напередодні прем’єри документальної стрічки «Чміль», знятої тележурналістом Ігорем Токарем, він приїхав до Кіровограду, прийняв участь у присвяченій фільму прес-конференції, та поспілкувався з журналістами поза її межами.

Я не міг говорити, я просто прошипів волонтеру, що нехай не лізуть хлопці, спочатку дайте дим, – майданівець згадує день, коли лежав з кулею у грудях на Інститутській, і вже не сподівався його пережити. – Коли висунувся, куля пролетіла так, що я відчув вітер від неї. І ось Віктор (Чміленко,Весь Кіровоград). Куля свистить, а він з цими носилками біжить… Я не думаю, що хтось із нас не розумів, що це може бути останній раз. Для мене – крайній, а для всіх інших хлопців – останній. Устим Голоднюк, Царьок, Креман… Малий Гурик взагалі – його вбили, він впав на мене зверху. Але жалю до хлопців, до побратимів тоді не було. Ми всі робили роботу, ми стояли за дітей, за те, щоб ми жили гідно, стоячи на ногах, а не на колінах, під кимось.

Не дивлячись на все пережите, Раповий впевнений, що пробачити тих, хто стояв проти нього та його побратимів тією зимою зі зброєю в руках та погонами на плечах, а зараз де-не-де відправляється на фронт, ніби за індульгенцією, особисто він може. Та навіть вважає, що це треба робити. Але не всіх.

– До 2008 року я працював в одному зі спецпідрозділів міліції, – каже він. – До мене в лікарню приходило багато «беркутів», хлопці, яких я знав. Хтось каже: «Там, в Маріїнці, я більше на все це дивитися не міг, я розвернувся і втік, всі межі перейшло». А хтось пробував себе виправдати. Каже: «Ти ж розумієш, ти сам був у формі, це був наказ…» Який може бути наказ, коли ззаду за тобою старий «тітушка» вчить молодого, як скручувати пораненому голову?! «Ну, знаєш, ними керували зовсім інші люди…» І головне – донецький «Беркут», поки кожен з них не отримав 100 доларів, не вийшов на «махач», як вони це називали. А львівський «Беркут» тиждень бився з нами, і тоді їм Ростик, командир, якого я теж знав особисто, роздав по 1200 гривень, і сказав: «Ще два рази відмахаєм майданутих і їдемо з касою додому». Я вважаю, що люди можуть змінитися, можуть покаятися, ми все робимо помилки – святі горшків не ліплять. Жити потрібно, потрібно прощати, потрібно молитися. Але якщо він далі розповідає мені, що він весь був правий, і їде (воювати на схід, Весь Кіровоград), щоб відстояти на блокпості і перетрусити цих волонтерів, щось забрати у них, до такого жалю немає…

Те, що люди, навіть в однаковій формі, навіть знаходячись під пресом наказів та обставин, справді проявляють себе дуже й дуже, діаметрально по-різному, Раповий, набуть, найясніше зрозумів саме тоді на Інститутській.

Я там пролежав 45 хвилин поранений, я знав, що вмираю, і як колишній силовик, колишній військовий – я був снайпером в десантних військах – бачив своїми очима, що кулі збивали гілки в 3-4 метрах наді мною, – згадує він. –  Хтось із «чорної роти», йому сказали стріляти, але він стріляв не в людей, він просто стріляв. Є накази, які ти можеш не виконувати, ти зобов’язаний їх не виконувати, вони злочинні. Коли біжить людина з помаранчевими носилками, обходить, ставить під ногами пораненого – загрози він ніякої ні працівнику міліції, ні оточуючим не представляє. Це було просто вбивство. Але я підкреслюю: не всі. Це знову ж таки, моя особиста думка, але з відстані в 150 метрів промахнутися на 4 метри неможливо. Все людський фактор – є люди, а є «людища»…