Сором і захват на “Кропивницькому”

Мистецький фестиваль, що проходив минулого тижня в обласному центрі, безумовно залишив по собі масу вражень. Щоправда, досить неоднозначних, і тільки у тих небагатьох, хто про нього знав. 

Зовнішня реклама фесту у місті з’явилася трохи запізно, і була абсолютно безінформативною – зрозуміти можна було лише те, що «Кропивницький» проходить у певні дати і що його ініціатором є певний нардеп. Очевидно, саме останній факт був поставлений на центральне місце авторами лайтбоксів та білбордів, жоден з яких навіть не натякав на те, де і що саме можна буде побачити. Тому пересічні люди, далекі від місцевої політичної тусовки та ЗМІ, часто не знали, що якісь культурні події взагалі відбуваються. Навіть у передостанній день фестивалю.

Досить було вже сказано – на різних майданчиках, і про розповсюдження запрошень, які пачками роздали по «конторах» за цілком совковим принципом. Результат – багато з тих, хто потрапив, так і не зрозумів, куди і навіщо, а багато з тих, хто розумів і хотів – не потрапив. Мабуть, саме в цьому причина того, що глядачі у залах обласного театру та філармонії у масі своїй виявилися неготовими до мови сучасного мистецтва, і просто тікали з вистав.

Заявлена «виставка сучасного мистецтва» у парку Ковалівському була просто поганим жартом – хоча городяни з задоволенням стрибали через граблі і дуділи у величезні сурми. З іншого боку, цілий ряд подій, які привезли митці різних жанрів, для нашої провінції мали слово «вперше» на початку і величезний знак оклику наприкінці. Тут були сучасні театри з Одеси, Львова, Києва та інших міст, міністр культури у сценічному образі, кінотеатр під відкритим небом, маститі музиканти академічного та популярних жанрів та інші цікаві люди, які робили на сцені цікаві речі…

У свою чергу, шеф-редактор сайту «Весь Кіровоград» сходив на те, що було найбільш несхожим на «те, що завжди», і як мінімум двічі не пожалкував. Хіба трохи соромно часом було за земляків.

Nova Opera, або Як у театрі рояль препарували

Однією з найяскравіших подій фестивалю – для тих, кому однаково не вистачає свіжого повітря і на ритуальних виступах забронзовілих «академіків», і в угарі поп-культурного хепенінгу будь-яких розливів – став виступ київської трупи NOVA OPERA на сцені обласного музично-драматичного театру.

IYOV

Композитори Ілля Разумейко і Роман Григорів привезли оперу-реквієм IYOV ( «Йов») – власне прочитання старозавітної книги Йова.

На сцені – рояль без кришки, віолончель і ударна установка, за якою сидить Андрій Надольський, що грав з цілком культовим Петром Мамоновим у «Звуках Му», українськими гуртами «Мертвий півень», «Плач Єремії», «ВВ» і т.д. На піднятій платформі, відрізаної від основної сцени простою білою завісою в половину висоти, – читець, який «відбиває» частини власне вистави прозою. Це не канонічний біблійний текст, а його авторська інтерпретація, що задає тон усьому дійству.

Але головну роль грає все-таки «препарований» рояль. За його клавішами –Разумейко, один з авторів музики і лібрето, студент Віденської консерваторії. Тут же, поруч – Григорів, до слова, музичний керівник Національного президентського оркестру. Він диригує і частково грає у «череві» інструменту. Руками, барабанними паличками, укладаючи на струни трикутник і тарілки…

Шестеро приголомшливих вокалістів – три жіночі голоси і три чоловічих – теж більшу частину часу уявлення проводять біля «операційного столу», беруть участь у видобуванні звуків, співають зокрема і всередину рояля. Тексти арій – переважно на латині. Все, що відбувається – не імпровізація, партитура на півтори години чітко прописана, кожен удар по «ребрах» і бортах інструменту на своїх місцях – це саме перкусія, а не хаотичний шум. Голоси співаків і манера виконання – окрема розмова.

– Людський голос невичерпний. Ми думаємо, що музика майбутнього – саме вокальна музика. Кожну людину, кожного вокаліста можна розкрити, тому наше завдання – вивести тих академічних співаків, які у нас є, за рамки школи, отриманої ними. Іноді ми використовуємо і хоровий спів, і класичний, але знайти щось нове – це наша мета. Тому що приходять вокалісти, які навчалися в консерваторії, і кожен хоче заспівати арію, показати свій голос, свою високу ноту «фа» або свій «соль бемоль»… І нам доводиться пояснювати, що NOVA OPERA – це не красива арія, де можна показати «фа дієз», а пошук нового звуку, нового образу, – сказав якось Разумейко в одному з інтерв’ю.

Можна додати ще про відеоряд, що проектується прямо на згадувану завісу і на екран за спиною читця, про використання всіляких технік гри на віолончелі, про роль ударних, елементи горлового співу та бітбоксу, але це, знову-таки, буде розмова ні про що. Цікаво? Йди та дивись.

Хоча проекту NOVA OPERA всього три роки, а Разумейко і Григорів раніше ніколи опер не писали – на це їх надихнув режисер Влад Троїцький, на їхньому рахунку – ще кілька новаторських творів, на які із задоволенням ходять не тільки і навіть не стільки в Україні. Наприклад, опера-цирк «Вавилон» або опера-жах «Гамлет».

Дійсно, все це дуже органічно виглядало б (і виглядало), будучи виконаним в який-небудь старій церкви десь в старій Європі. На батьківщині ж самі автори поки відчувають себе «чужорідним тілом». Найбільш наочно про це говорить географія їх виступів.

У нас є своя публіка в Києві, трохи легше з цим. Але все одно, ми навіть цю оперу, IYOV, більше за кордоном грали, – каже Разумейко. – Це наш 13-й спектакль, “ювілейний”. Але в принципі його в Україні теж нормально приймали. Ми грали його в Києві, Харкові, Івано-Франківську, і Кропивницький – четверте місто. За кордоном остання наша гастроль була в Македонської опері, перед цим грали в Віденської філармонії – це типу найкрутіший зал, де ми виступали, потім грали в Гданську, в «Театрі Шекспіра», – це самий крутий польський театр, і в минулому році відкривали оперний театр в Любліні. Грали ще в Данії, у нас було три вистави в Копенгагені, церковний тур, ми грали в трьох церквах. У наступному році ця опера їде у нас в Нью-Йорк, це теж такі, очікувані гастролі. П’ять вистав у нас у січні буде на Манхеттені на класному фестивалі…

Хоча, за його словами, твір не писалося конкретно для когось і розрахований на самого широкого глядача, сам співавтор сподівається, що він – для прогресивної української молоді, яка читає, ходить в театр, і тих, хто до неї долучається. Представників саме такий молоді можна було побачити і в нашому театрі – тих, хто іноді піднімав голову від екранів мобільних телефонів і навіть на час припиняв фотографувати великими хорошими камерами себе і сусідів по ложі.

Щоправда, автору цих рядків довелося спілкуватися з людьми інших поколінь, які отримали, за їхніми словами, величезне задоволення від того, що відбувалося на сцені. Один з них навіть попросив поставити авторам питання: чому людині, яка все життя слухала джаз, блюз і рок, так добре «зайшов» твір, що не є ні одним, ні другим, ні третім?

– Прикол в тому, що IYOV не написаний в якомусь одному стилі, – відповідає композитор. – Тут мікс різних стилів, шматочки джазу, частина неокласики, трохи барабанів рокових, тому кожному слухачеві є за що «зачепитися».

Звичайно, «задоволення» в цьому конкретному випадку – визначення досить умовне. Швидше це той самий античний «катарсис», очищення стражданням. Та й в цілому Старий Завіт, і особливо книга Іова – не самий райдужний матеріал.

– Ми зараз дописуємо трилогію, – пояснює Разумейко. – Наступного тижня (інтерв’ю записано 30 серпня. – авт.) – прем’єра, у нас є опера «Йов», є опера «Вавилон» і тепер буде опера «Ковчег». Це така трилогія з Владом Троїцьким та ось цими ось музикантами, зі Старого Завіту. Це був серпень 2015 року, коли ми почали писати цей твір. Тоді ще активно йшли бойові дії, було таке відчуття війни в країні. Тому така тема дуже актуально тоді прозвучала – безнадія, надія, віра…

«Україна – країна-близнюк Конго»

Виявляється, в сьогоднішній Україні є люди, готові жертвувати кровні на просування тут африканського мистецтва. А ще є думка, що українське і південноафриканське суспільства – суспільства-близнюки. І що схожі проблеми там вирішуються ефективніше, ніж у нас.

Пісок

Розмова за лаштунками интердисциплинарного перфомансу «Пісок», яка закривала програму фестивалю на сцені обласної філармонії. Говоримо з куратором проекту Оксаною Куценко, за сумісництвом – завідуючої сектором культурної політики відділу гуманітарної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень.

Глядачі все ще виходять із зали. З якихось причин вони продовжували залишати його протягом усієї вистави. А ще – розмовляли по мобільних телефонах і між собою, фотографували і знімали відео. І, видно, в якості компенсації, дуже багато аплодували. Плескали і йшли, йшли і плескали. Свого роду перфоманс у відповідь вийшов.

Можливо, справа у відсутності звички до новизни у місцевого культурного бомонду, можливо – в тому, що «Пісок» – однозначно для приміщень поменше і передбачає більш інтимний формат спілкування з аудиторією. Сум’яття залу не пройшло повз нашої співрозмовниці, що сиділа серед глядачів, але все ще дивиться на речі з надією.

– Реакція була різною, – каже Куценко. – У мене за спиною дуже цікаві коментатори сиділи. Одна з них весь час говорила, що, напевно, потрібно вже йти. Але її подруга весь час стримувала, говорила, що їй цікаво. І десь в середині, коли африканський голос наш був почутий, вона сказала, що їй точно сподобалося. І вони вже якось заспокоїлися і припинили коментування. Але насправді зал – супер, я не очікувала, що буде так багато глядачів, що буде настільки теплий прийом. Коли я говорила, я бачила, що якась жінка витирає сльози. Незважаючи на те, що у нас дуже таке, алегоричне оповідання, ми не говоримо прямо, що відбувається. Це, звичайно, не зовсім Кропивницький і не зовсім Карпенко-Карий, це сучасна мова мистецтва. Тому все так неоднозначно і складно.

Втім, твір, у назві якого є слово інтердисциплінарний, цілком очевидно, не передбачає простоти. Історія створення перфомансу, прем’єрний показ якого відбувся в Києві всього пару місяців назад, почалася з перекладу вірша «Чорна жінка» авторства першого президента Республіки Сенегал, академіка Леопольда Седара Сенгора. Куратор проекту перевела його з французької мови, представила на декількох літературних читаннях.

– Ми почали перекладати вірші сучасних африканських поетів, – каже Куценко. – У нас є перекладач з Харкова, Ганна Яновська. Ми з нею півроку тому були в Південній Африці, в Грехемстауні виступали, зустрічалися з поетом, якого ми переводили, Крісом Манном. Дуже хочемо його в Україну запросити на форум видавців цього року. Не встигли знайти гроші, але начебто в листопаді є ще можливість у нього приїхати.

А два роки тому автори перекладів читали їх на «Книжковому арсеналі» в Києві під барабани і спів африканських артистів. Потім був збір грошей для видання антології африканських поетів «Каїсе-дра зростанні, де хоче». Гроші знайшлися.

– Наш соліст Діедонне каже, що Україна – країна-близнюк Конго. Після того як я відвідала Південну Африку, мені здалося, що українське суспільство – це суспільство-близнюк південноафриканського. Дуже багато проблем, пов’язаних з апартеїдом, насправді схожі на ті проблеми, які ми, як пострадянське суспільство, переживаємо. Проблеми, пов’язані зі світоглядом різних поколінь. І я б казала, що в Південній Африці вони проговорюються і вирішуються більш ефективно, ніж у нас. Ми якось схильні замовчувати, – вважає завідувач сектору національного інституту.

Сьогодні деконструйовані вірші з виданої на гроші благодійників антології читають зі сцени вже «спеціально навчені люди». Крім власне читання, перфоманс включає пластичну постановку від київського балету Black O! Range Dance Production, африканські барабани гурту AfriKAN, голос згадуваного конголезця Діедонне Нгелека Касонго і спів солістів українського етно-театру «Дивина» з Донецька, які втекли від війни на підконтрольні території.

– Наші внутрішні переселенці – це, як би крізь лупу, розглядаємо зовнішніх мігрантів. Для Африки актуальні зовнішні переселення, а для України – внутрішні, – вважає Куценко.

Мова в «Піску» – нехай і справді дуже абстрактною мовою – йде про час і боротьбу, в тому числі внутрішню. Його центральні образи – сонце з піску, яке підвісили під стелею, і вимушені переселенці, що втікають від війни і хаосу з нехитрими пожитками за спиною і спогадами за душею. Про дім, щастя і інше, родюче сонце з чорнозему, «заросле залізом і кропивою».

Артисти на сцені вимовляють слово за словом, іноді вони об’єднуються в цілі рядки, їх рухи, що підкорюються ритму і емоційної напруженості читання, з побутових стають умовно танцювальними дуже поступово і своєрідно. Звичайно, на сцені багато піску – по ходу дії, символізуючи невблаганний хід часу, він поступово висипається з прорваного мішка, на початку підвішеного на дерев’яній тринозі замість дзеркальної кулі – сонця. Сходяться на сцену із залу на початку і поступово розходяться хто куди зі своїми мішками в кінці. В цілому річ, безумовно, цікава, але для підготовленого глядача.

Андрій Трубачев, фото Павла Волошина