Там не питають «ви за кого?»

“Україна-Центр”

Яку валюту несуть в обмінники жителі Сєвєродонецька, де в Рубіжному можна зустріти поліцейського у вишиванці, куди краще не ходити в Станиці Луганській, чим взагалі сьогодні живуть і чого чекають люди біля самої лінії розмежування на сході, де триває війна, нам розповів фотохудожник Сергій Жолонко, який нещодавно повернувся з Луганської області.

Жолонко_присяга

У прифронтову зону він відправився на тиждень, щоб відзняти матеріали для авторського проекту з робочою назвою «Береги Сіверського Донця». Ому загалу його буде презентовано 12 липня в обласному художньому музеї. А багажем живих вражень автор ділиться з нами вже сьогодні.

Проект

Саме по Сіверському Донцю сьогодні проходить значна частина лінії зіткнення між підконтрольними територіями і ОРДЛО. Своєрідним вододілом двох світів він став три роки тому. Під час звільнення Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська від бойовиків загинуло чимало українських бійців, зокрема й кіровоградський комбат Павло Сницар. Це було 23 липня 2014 року, як раз під час переходу з Сєвєродонецька в Лисичанськ по мосту через річку. Назва річки стала трагічним символом – звідси ідея і назва фотопроекту.

– Є маса військових туристів, екстремальних туристів. Я себе до них не відношу. Наші друзі воюють, волонтерять. Ми теж волонтеримо, наскільки дозволяють можливості. Ми зобов’язані туди їхати, дивитися, робити висновки. Тим більше, за великим рахунком, це terra incognita. Ми нічого не знаємо про них, а вони нічого не знають про нас, – пояснює свої мотиви сам Жолонко.

За його словами, однією з головних цілей для себе він ставив показати наслідки війни, як ті міста і села, які були під владою «ЛНР» і були звільнені, відновлюються, які проблеми цього регіону. Цікаво було зустрітися з людьми, які в 2014 році звільняли ці території, деякі з них і зараз служать, причому це вихідці з різних областей України – Львівської, Івано-Франківської, Донецької, Луганської.

– Їхав з одними думками, повернувся з іншими, – каже фотограф. – Я там ніколи не був. Так, багато читаю, багато дивлюся, але треба дихати цим повітрям, треба розмовляти з людьми, треба їздити. Необхідно налагоджувати мости – ми повинні їх розуміти, а вони нас. Хтось каже, що треба натягнути колючий дріт, забором все захистити… Від жодної проблеми парканами ніхто не відгородився. Це не вирішення питання. Люди повинні шукати спільну мову, діалог, спілкуватися, їздити, дивитися. Щоб ті ж луганчани знали, що таке Кропивницький, що тут нормальні люди. Тому що вони теж там живуть в певних стереотипах.

Шрами

Практично всі населені пункти, розташовані біля берегів Сіверського Дінця, несуть на собі сліди війни. Мости зруйновані, відновлений повністю тільки один, за кошти Євросоюзу. Інший міст, по якому з Сєвєродонецька в Лисичанськ заходили кіровоградські гвардійці під час операції зі звільнення, місцеві іноді називають кіровоградським. Решта залишаються підірваними або пошкодженими, і використовуються частково.

– На околиці Лисичанська, серед кинутих бліндажів стоїть хрест (на фото), вже похилений, на ньому нічого не написано, під ним – могильний пагорб, – розповідає Жолонко. – Поруч – такий же, але вже розритий. Тобто тіло дістали. Все це в «зеленці» – невідомо, знешкоджено там чи ні. Поховані люди, хто – ми не знаємо, «наші», «чужі». Але це людина, вона має бути впізнана, мати його повинна поховати. Координати невідомих поховань ми передали в гуманітарну місію «Чорний тюльпан».

Жолонко_крест

Уже в самому місті є добре відомий по фронтових хроніках дев’ятиповерховий будинок, куди потрапили снаряди. Він горів, і хоча ніхто не загинув, цей будинок для Лисичанська – знаковий. Розбирають його тільки зараз, через три роки. А супермаркет поруч з цією дев’ятиповерхівкою весь засипаний осколками, стоїть забитим досі. Його не ремонтують – очевидно, не планують відкривати знову.

– У цих місцях люди вже три роки живуть на війні, – констатує наш співрозмовник. – Особливо ми це відчули в Станиці Луганській, куди вирушили подивитися на єдиний в області пункт переходу на «іншу сторону». На околиці Станиці розташований райвідділ міліції, обстріляний і розграбований бойовиками в 2014 році. З цієї будівлі можна побачити позиції «ЛНР» по той бік річки, біля відомого пам’ятника Князю Ігорю. У райвідділі вразив безлад – кинуті документи, сейфи, розбита апаратура, розкидані стіни. Таке відчуття, що його покинули тільки вчора. На другому поверсі розміщений інформаційний стенд з присягою працівника міліції (на фото вгорі). Графік прийому громадян дільничними залитий зеленкою. З вікна видно будинок з табличкою «Адвокат», одні руїни. Сам адвокат загинув влітку 2014 року. Неподалік від райвідділу – школа, теж зруйнована. Примітно, що вулиця, на якій знаходяться ці будівлі, донині називається Москва – Донбас. Перебуваючи там, ми отримали «привіт» від снайпера з «іншого боку» – куля влучила в стіну, на щастя, ніхто не постраждав. Мабуть, нам дали зрозуміти, що краще не заходити в такі місця.

Взагалі в Станиці багато зруйнованих будівель, житлових будинків. Часто вікна забиті фанерою або затягнуті плівкою, скло тут непопулярне. Проте, люди живуть, відновлюють потихеньку свої будинки. Оскільки від школи залишилися одні руїни, діти тимчасово навчаються в різних місцях.

Але саме жваве місце в Станиці – це автовокзал. Саме тут щодня тисячі людей по мосту переходять на «ту» або на «цю» сторону. Багато хто їде на роботу, до родичів, але більшість перехідних – пенсіонери, яким треба кожні два місяці реєструватися в Сєвєродонецьку для отримання пенсії. Під час роботи цього КПВВ, з 8 ранку до 8 вечора, в Станиці Луганській, як правило, не стріляють. З настанням темряви починаються обстріли. Звуки мінометних обстрілів чутні навіть в Сєвєродонецьку, розташованому за 40 кілометрів від лінії фронту.

Життя

Незважаючи на все це, цивільне населення всюди продовжує жити своїм мирної і в той же час досить контрастною життям, про яку ми знаємо ще менше, ніж про війну. Зробити «зріз» цього життя на побутовому рівні, зрозуміти, чим живуть, куди ходять і про що говорять місцеві, спробував наш співрозмовник.

– Що міняють в обміннику валютному – маленький нюанс. А міняють рублі, – зазначає Жолонко. – Заходиш у магазин попити ранкову каву в Бахмуті – у вітрині тільки російські цукерки. Нижній Тагіл, Москва, і жодної цукерки «Рошен». Вранці виходиш у Сєвєродонецьку на автобусну станцію і дивишся, що там відбувається. А там йдуть автобуси в Росію. У різні міста. Сотні, тисячі людей їдуть туди і приїжджають звідти, привозять гроші. Працюють там. У нас білборди викликають обурення «Кіровоград – Ялта». А там поряд з українським прапором висить оголошення: «Москва. Щоденні відправлення ». Ростов-на-Дону, Воронеж, Санкт-Петербург… Чому? Причин багато. Наприклад, приходиш на прохідну заводу «Азот» в Сєвєродонецьку і бачиш, що цей хімічний гігант не працює. І неважливо, кому він належить, – Фірташу, Ахметову, Порошенко. Важливо, що це містоутворююче підприємство, Сєвєродонецьк взагалі виріс навколо цього заводу. Люди виходять на акції протесту, вони вимагають виплатити зарплату, запустити «Азот». На заводі заборгованість із зарплати, за останніми даними, близько 160 млн грн. Крім «Азоту», в Сєверодонецьку немає великих підприємств, працювати ніде. Тому місцеве населення відправляється на заробітки в Росію – вона ближче.

Незважаючи на це, патріотичні настрої в Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному досить сильні. Правда, патріотизм там дещо інший, ніж у нас, в Центральній Україні. Він більш дієвий, рішучий, навіть драматичний, і справа тут не тільки в вишиванці або в мові – населення регіону традиційно російськомовне. Ті, хто своїми очима побачив, що таке «ЛНР», коли вчорашні злочинці стають комендантами, коли вулиці заповнюються п’яними козаками, цінують Україну по-особливому. А скільки особистих трагедій, історій, коли у самих затятих патріотів – міліціонерів, військових, які не змінили присяги, залишилися вірні Україні, – на тому боці залишилися діти, літні батьки, родичі, могили, за якими тепер нікому доглядати.

Або, наприклад, під’їжджаєш до Станиці Луганській, якраз біля знаменитого поста «Сталінград», де загинуло багато людей, ліс обгорілий на кілька кілометрів, будинки побиті осколками від мінометних і артобстрілів, а по вулиці йде старшокласниця в вишиванці (на фото).

Жолонко_девочка_в_вышиванке

А в сусідньому з Сєвєродонецькому місті Рубіжному можна раптово потрапити на українське свято. І на сцені буде конкурс вишиванок. А українським пісням буде підспівувати вся площа.

– Поруч з тобою стоїть дівчинка років 16, і вона до капелюшку прикріпила стрічку жовто-блакитну. І ця стрічка набагато цінніше, ніж 30 прапорів, які адміністрація повісила, – упевнений Жолонко. – Або коли поліцейський підходить до тебе в вишиванці. Правда, щоб потрапити на цю площу, ти проходиш через рамку металошукача, всюди дуже багато нацгвардійців і поліцейських у формі і у громадянському. Якщо ось це все прибрати – було б чудово. Але побоювання, що щось може трапитися, є, воно витає в повітрі.

Втім, поряд з щирими і потенційно небезпечними для них самих поривами жителів української Луганщини є і цілком «картонні» речі. Незрозуміло, чим і пояснити – чи то зайвим службовим завзяттям місцевих чиновників, то чи браком часу на подумати у тих, хто готує для них рознарядки.

– Спалена заправка, занедбаний риночек, всюди сліди обстрілу, – фотохудожник описує один з типових прифронтових пейзажів. – І дуже гарний плакат про безвіз. Це при тому, що ти до цього моменту пройшов близько 8 блокпостів. Так, безвіз – це позитивно, класно. Але питання: чи актуально це для людей, які там знаходяться? Але довели же план, що треба його там поставити. Жодної дірки в ньому немає. Зате через 800 метрів заїжджаєш в знамениту лікарню, де лежали і ті, і інші, всіх лікували, так там паркан досі в дірках від куль.

При цьому зняти середню трикімнатну квартиру в Сєверодонецьку коштує 8 тисяч гривень на місяць. Це дорожче, ніж в обласному центрі мирної Кіровоградщини. Зараз Сєвєродонецьк – обласний центр Луганщини, там величезне зосередження державних органів, багато міжнародних організацій – ОБСЄ, Червоний Хрест і інших. Всі готелі заброньовані на довгий час вперед. При цьому немає жодного автосалону, немає деяких мережевих магазинів. Хоча супермаркетів досить багато. Та й в цілому Сєвєродонецьк – благополучний місто. Там немає реклами наркотиків на стінах, практично немає викрадень автомобілів. Через велику кількість поліції і військових в місті досить низькі показники злочинності.

– Машина всю ніч простояла відкрита, забув поставити на сигналізацію, проте, нічого з неї не пропало, хоча там були і навігатор, і фотоапарат – все, що можна поцупити за секунду, – констатує Жолонко.

А ще там тепер є нові пам’ятники, і чимало. У Лисичанську, наприклад, поруч зі старою, радянською меморіальною дошкою, присвяченій звільненню міста в період Другої світової, тепер висить схожа, але «свіжа». Такого ж формату, теж граніт: «Місто Лисичанськ звільнене 23 липня 2014 року бійцями Збройних сил, Нацгвардії, добровольчих батальйонів».

Що далі?

Звичайно, головне питання – і у них там, і у нас тут, уже три роки одне: чим, як і коли закінчиться війна на Донбасі? У безпосередній близькості про це теж говорять. Наш співрозмовник передає думки військовослужбовців, з якими довелося поспілкуватися там.

– Точки зору різні, – стверджує він. – Об’єднує одна: ми захищаємо Україну, робимо свою справу, правда за нами. Тут сумнівів немає. Далі – те, що «зокрема». Наприклад, позиція одного хлопця. Дуже бойовий, багато що пройшов, його розповіді гідні літературної, кінематографічної уваги. Дуже сміливий, дуже патріотичний. От він говорить: «Ми свій час прос..ли». Ми все могли залишити за собою – і Луганськ, і Донецьк. Звичайно, були нюанси, впливали політики на це все, але, за великим рахунком, сили були, і, спираючись на них, можна було виганяти з луганського СБУ, з УВС, коли почалися захоплення, проявити рішучість. Зараз момент упущений.

Це військові. Чого чекають цивільні, які війну бачать не по телевізору, а у власних дворах і будинках, зрозуміти нескладно:

– Перед крайнім блокпостом, за 100 метрів – точка, де пиво-морозиво-вода і так далі, сама жвава точка селища Щастя. Не припиняла роботу навіть під обстрілами. Звичайні жінки, які торгують, – вони 24 години на добу там, 3 роки. Не буду говорити, що було до цього, але я їх знайшов на відео в Youtube в 2014 році, в 2015 році. Це підприємці, які там постійно працюють. Їх всі знають, вони всіх знають. У відповідь на питання, що буде далі, вони просто сумно посміхаються. Говорять про те, що хочуть миру, щоб не стріляли, говорять про те, скільки вони заробляють, – трохи, і готові, щоб було менше, але хай не буде війни. Там не задається питання «ви за кого?». Воно буде просто недоречним.

Фото Сергія Жолонко

Проект реалізується за підтримки Програми національних обмінів, яка фінансується Європейським Союзом та Національним фондом підтримки демократії.