Літературний квест на «Форумі видавців – дітям»: запалюють «Вогні Львова»

Однією з «фішок» фестивалю «Форум видавців – дітям» є літературний квест, в якому беруть участь переможці конкурсу «Найкращий читач України» з усіх областей країни. Для тих, хто не в курсі, квест – то така гра, мета якої щонайшвидше пройти обумовлену кількість контрольних пунктів, на кожному з яких виконати певне завдання і в разі успіху отримати підказку щодо пункту наступного.

Коли я звернувся до координатора проекту «Книгоманія» Неллі Клос з проханням приєднати мене до якоїсь команди, аби разом з ними пройти дистанцію квесту, Неллі, певно, скептично оцінила мою спортивну підготовку і запитала, чи готовий я ВИБІГАТИ разом із шести- та семикласниками непростий маршрут. Намагаючись і після цієї інформації якомога тверезіше оцінити свої шанси, відчайдушно засвідчую незмінність свого рішення. Неллі одразу вказує на найближчу до нас команду під номером «3». Учасники начебто не заперечують проти такого підстаркуватого баласту як я, та, зрештою, особливо перейматися мною часу немає, адже оголошується старт квесту.

Отримуємо першу підказку: «409 метрів над рівнем моря». Задачка не з легких, але, розглядаючи карту, хтось зауважує, що ця висота відповідає славнозвісному Високому Замку. З'ясувавши це, мої юні колеги, керовані волонтером від організаторів Андрієм, починають азартно бігти. Одразу відставши, я вперше захвилювався, чи не переоцінив я свої не надто видатні фізичні кондиції. І, як виявилося, востаннє. Адже від пам'ятника Іванові Франку, звідки ми стартували, до Високого Замку шлях все ж таки не близький, і з кожним подоланим перехрестям запал моїх співкомандників згасав.

Більш спокійний темп руху спекотним Львовом дозволяв роззнайомитися з тими «Найкращими читачами», з котрими мене звела доля в особі доброї феї усіх юних книгоманів України Неллі Клос. Отже, команда, до якої я увійшов, називалася «Вогні Львова». Керувати усім на правах капітана мав житомирянин Андрій Драган, а усіляко його слухатися – Віктор Міщанчук з Тернопільщини, Уляна Стрателюк з Дунаївців Хмельницької області та дві «найкращі читачки» з Волині – Оля Грицюк та Мирослава Шавук.

Якщо до того і жевріли сумніви, чи правильно ми визначили Високий Замок як перший контрольний пункт, то, натрапивши напівдорозі до вершини на команду конкурентів, упевнюємось, що йдемо правильною дорогою. І, аби випередити інших, цією дорогою мої співкомандники вирішують бігти. Тут я знову відстаю, але згодом втішено бачу, що саме «Вогні Львова» першими у повному складі зібралися біля волонтера у білій кепочці і вже міркують над питанням про літературного батька Залізного Дроворуба. Вони змогли пригадати хіба що Волкова, але от з автором «Чарівника країни Оз» виникли труднощі. Розпитування людей на Високому Замку також дає нульовий результат, а я, пообіцявши не підказувати, з останніх сил тримаюся перед умовляннями. Добре, що було запропоновано відповісти на запитання від спонсора «Coca-cola», і з завданням сказати, у якому столітті було винайдено цей напій, мої колеги все ж таки впорались.

Одержуємо аркуш з наступною підказкою і рушаємо вниз. Далі наш шлях має пролягати до відомого львівського закладу, на назву якого нас має наштовхнути галицьке наймення годинника. Я, хоча і найвіддаленіший з усіх нас від Львова у географічному плані, і то знаю, що це дзиґарок, тому впевнено шукаємо дорогу до культової львівської «Дзиги». Завваживши за одним із столиків дівчину у білій кепочці, «Вогні Львова» підбігають до неї і доволі легко відповідають на запитання про першу бібліотеку. Мене хіба що просять підтвердити, чи Ярослав Мудрий був сином Володимира Великого або навпаки. Я, згадуючи «солоні огірки» нашої університетської викладачки з історії України Наталії Іванівни, впевнено даю довідку і з цього питання.

Далі на нас чекали дві музейні точки. Біля музею зброї «Арсенал» нас ставлять у глухий кут проханням назвати усіх учасників «Братства персня». Тут я також беру самовідвід, пригадуючи за фільмом хіба Фродо, гнома, та Орландо Блума (ім'я зіграного ним героя вперто не пригадувалося). Довелося знову звертатися по допомогу до «Coca-cola». Потім біля Музею ідей мені належало зробити для себе ще одне відкриття у галузі сучасної літератури. Виявилось, що Роулінг – це не справжнє прізвище авторки книг про Гаррі Поттера, але, на щастя, одна дівчинка з нашої команди знала про це, тому «Вогні Львова» успішно подолали і цей етап.

Наступна підказка скеровувала нас у місце, де часто співають «Річка за козаком». Збиває з пантелику саме «Річка з козаком», хоча ключовим було слово «співати». Наш провожатий Андрій, котрий, напевне, зберіг більшу чистоту думки, натякнув, що це може бути Оперний театр. Власне, які могли бути сумніви? Біля Львівської Опери на нас чекає питання про те, скільки ж років спала Спляча Красуня. Вгадати не вдається, то ж знову виручає «Coca-cola». І ми вирушаємо до найбільш сповненого несподіванок шостого контрольного пункту – до місця, де засідає «Містербург», тобто Міської Ратуші.

У правильну відповідь на питання «Вчителем якого відомого письменника був автор романів «Війна світів» та «Машина часу», яке на нас чекало на площі Ринок, ми не влучили, хоча й перебрали з десяток імен. Нічого не залишалося, як вкотре звернутися до спонсора. Цього разу треба було сказати, де в Україні розташовано завод «Coca-cola». Мої верткі колеги побігали площею і знайшли людей з пляшкою «БонАква». Не знаю, яка дослівно була їхня реакція на прохання підбіглих дітей подивитися на пляшечку, але в результаті відповідь було отримано і зараховано. І тут нам повідомили, що ми мали достроково, за чотири етапи до завершення вирушати до Палацу Мистецтв – фінальної точки квесту. І до цього капітан «Вогнів Львова» Андрій Драган переймався тим, що ми перебігали відведені півтори години, та чи то з надією, чи то з острахом поглядав на мобільний: чи не подзвонять організатори і не скажуть, що гру закінчено.

Трохи засмучені крокуємо, вже нікуди не поспішаючи, до Палацу Мистецтв. Хоча нам ще біля Ратуші говорили, що ми перші, хто пройшов шість етапів, але радіти було зарано. Навіть коли виявилося, що першими «Вогні Львова» прийшли і до Палацу, все одно мої співкомандники переживали, що їхній результат може бути чесно або не зовсім чесно перевершений. Але, зрештою, все було вирішено по справедливості, й переможцями було оголошено саме «Вогні Львова». Ця першість допомогла здійснити мрію одного з моїх юних колег, котрому батько наказав без автографів Вакарчука і Скрипки додому не повертатися. А в якості призу переможцям якраз були ошатні книги й диски з підписом головного «вевешника». Тому «Форум видавців» ще раз підтвердив, що разом із ним мрії збуваються!