Впасти у дитинство. Частина 2. Ярина Скуратівська і Ніна Герасименко

У другому блоці ми об'єднали історії двох чудових жінок, які працюють у журналістиці. І об'єднали не тільки за професійною ознакою, але й через те, що їхні пригоди дивним чином виявилися пов'язаними з Дніпром.

Ярина Скуратівська, радіо журналістка (радіо «Промінь», радіо «Ера»):
- Було це у році 1985-1986-му. Мені приспічило піти на курси кераміки, а ці курси були тільки в одному місці – Центральному палаці піонерів. Мені доводилося їхати більше години майже через увесь Київ. І ми з подругою Світланою туди їздили, вчилися, але нам спокою не давало те, що за вікнами ми бачили Дніпро. І ось одного зимового вечора, коли закінчилися наші курси, ми вирішили з подругою все ж таки сходити до Дніпра, подивитися, що там і як.

Те, що ми дійшли до кінця гори, я пам'ятаю. Потім я пам'ятаю, що ми знайшли стежечку між деревами. Ми зробили буквально кілька кроків, і стежечка пішла різко вниз. Зима тоді була сніжна, снігу дуже багато – і ми просто поїхали вниз. Коли пригальмували, то побачили, що назад вгору видертися неможливо і треба спускатися вниз далі й далі. От я їду вниз, тримаючись на двох ногах, і бачу, що попереду мене сосна. Розумію, що я її не омину. Тоді я хапаюся руками за стовбур, роблю коло кругом цієї сосни і міцно її обнімаю. І тут я бачу, що Світлана мчить просто на мене, і от-от трапиться щось страшне. Звичайно, я відпускаю руки та їду далі. Подруга робить таке ж саме «коло пошани» навколо дерева і продовжує їхати вниз.

Ми спускалися, напевне, хвилин двадцять. Попри сутінки, взимку ж темніє рано, я помічаю, що земля вже поруч. Виявилось, ми потрапили на дах станції метро «Дніпро» - тобто, ця гора спускається прямо на вихід зі станції метрополітену. Ми розуміємо, що у нас є два шляхи: або ми з даху якимось чином зістрибуємо вниз, або йдемо далі верхом триметрового паркану, яким гора закінчувалась. Ми обрали другий варіант. Не знаю, скільки кілометрів ми пройшли, аж доки не побачили місце, де ми могли б зістрибнути вниз. Ми з подругою зістрибнули, залишились живими, були мокрими, але щасливими. До речі, моїм батькам я про цю пригоду розповіла років п'ять тому. Бо я не уявляю, щоб було з моїми батьками, а потім і зі мною, якби тато з мамою дізналися, як ми до Дніпра ходили.

Ніна Герасименко, науковий співробітник Інституту літератури НАН України імені Т.Шевченка, раідоведуча (канал «Культура»):
- У дитинстві я була дуже непосидючою й енергійною дівчинкою, і на мене зовсім не було управи. Пам'ятаю, була весна третього класу. Я вчилася у середній школі № 137, що на Русанівці, поруч із Дніпром. Я була старостою, і так трапилося, що напередодні два хлопчики нашого класу десь сховали щоденник одного з однокласників. Цих хлопців послали той щоденник шукати, а разом з ними й мене як старосту класу, щоб я була присутня й вони просто не прогуляли уроки. У той час, це був початок квітня, по Дніпру вже ходили крижини. І ось один із хлопчиків – досі пам'ятаю, що його звали Женя Воротченко – раптом побіг вниз гіркою і стрибнув на крижину. Другий стрибнув за ним, і я, піддавшись стадному інстинкту, стрибнула за ними теж.

І коли ми стали на крижину, вона відділилася від берега і пішла по Дніпру. Сказати, що ми злякалися – це нічого не сказати. Але ми всі якось згуртувалися, сіли по центру і притулились одне до одного. На щастя, нас побачили дорослі, підійшов човен і нас з крижини зняли. Це все тривало десь години зо три, і замість того, щоб зрадіти, що діти живі й здорові, на березі нам усім одразу накрутили вуха.

Продовження чекало вже вдома. Мобілок тоді не було, і наші вчителі не вигадали нічого кращого, ніж подзвонити до батьків і запитати, чи я не вдома. Зрозумівши, що щось трапилось, тато з мамою одразу пішли до школи, де їм повідомили, що їхня донька попливла на крижині. Тому коли вони мене побачили: мокру, з червоними вухами, але щасливу, вони були в шоці.