Впасти в дитинство. Частина 1. Сестри Тельнюк та Володимир Якимець!

Цього року до 1 червня ми вирішили відродити проект «Впасти в дитинство», в якому ми просимо відомих музикантів, письменників, колег-журналістів пригадати різні цікаві історії, які траплялися з ними у дитячі роки.

Перша частина – «музична», у ній спогади Галини й Лесі Тельнюк та «піккардійця» Володимира Якимця.

Галина та Леся Тельнюк, співачки:
- Якщо згадувати про дитинство, то найперше спадають на пам'ять моменти, які є важливими для нас. Це була поїздка на море з батьками. Якщо інші батьки сприймають такого роду поїздки як курорт для дітей з лежанням на пляжі, то наш батько був оригінальним чоловіком. Він вирішив одразу нас направити у пригодницьке русло. Ми були ще малі, на ніч він читав нам польський детективний роман, де герої дуже були схожі на мене, на Лесю і на брата нашого Павла. А вранці і вдень ми переживали життя «Таємничого острова» Жуля Верна. Ми всі вже знали цей роман, фільм бачили, і батько ніби «увів» нас у цей роман. Спочатку він сам зробив монгольф'єр, ясна річ, в мініатюрі, але докладно показав, як він діє. Також показав, як герої роману могли вижити на безлюдному острові.

Скажімо, при нас він розібрав два годинники, зняв скельця, з'єднав; ми пішли в гори, взяли глини, аби зліпити їх докупи, потім вставили туди соломинку, через неї набрали води – і вийшло збільшувальне скло. Це був потрясаючий спогад. Він не тривав якийсь один день, але то була ціла історія, яка розтягнулася на місяць: вдень ми ніби перебували на «Таємничому острові», ввечері – ставали героями польського детективного роману. Ця пригода супроводжує нас і досі. Ця пригода є спогадом дитинства, який і сьогодні надає нам сенсу в житті.

А ще у віці 13-14 років ми, начитавшись Джейн Остін, грали, уявляючи, що, хоч наші ліжка стояли одне навпроти одного, ми ніби живемо у різних частинах Англії. Ми писали одна одній листи англійською мовою, дотримуючись стилю роману, “їздили” одна до одної на прийоми. Це був тоді свій комп'ютер, своя віртуальна гра. Адже в кімнаті крім ліжок була тільки шафа та стіл, за яким ми по черзі робили уроки. І при цьому ми умудрялися бути знатного роду і переїжджати з одного англійського графства в інше.

Володимир Якимець, художній керівник вокальної формації «Піккардійська терція»: - Свій перший сольний концерт я дав ще у яслах. Але зовсім не зі своєї волі. Завжди ходив у садочку й підмугикував собі якісь пісеньки. Доволі часто добре знані твори переінакшував на свій лад. І от десь на різдвяні свята наші кухарки офіційно повідомили виховательок, що забирають мене до себе на кухню. А там попросили мене поколядувати. Десь добрих 2 години тривав мій виступ. А винагородою стали запашні смачні запіканки. І добавки міг брати скільки завгодно. Інші найпам'ятніші моменти – це коли Святий Миколай приніс мені фортепіано. Спочатку я довго мудрував як саме він його заніс в коридор, а потім почав відкривати для себе ази творення музики. Якщо інші батьки карають своїх дітей тим, що не відпускають гуляти чи дивитися мультфільми, то в мене найгіршою карою було – втратити на якийсь час доступ до інструменту. Коли лунала така «погроза», одразу робився, мов шовковий. Насправді ж мої родичі дуже дбали, аби я всебічно розвивався, тому в музичну школу я почав ходити навіть раніше, ніж до загальноосвітньої. За що я їм дуже вдячний. Адже саме найближчі люди допомагають нам розвивати свої таланти, черпати натхнення та вірити в себе. Тому я би дуже радив батькам прислухатися до бажань своїх дітлахів – якщо вони хочуть фехтувати, то не віддавати їх на балет.