Впасти в дитинство. Частина 3. Леся Воронина!

Інші троє учасників цьогорічного проекту «Впасти в дитинство» знані своїм літературним обдаруванням, тому свої дитячі історії виклали у формі оповідань. У цій частині розповідь чудової дитячої письменниці та радіо ведучої Лесі Вороніної, котра вважає, що про дитинство, яким би воно не було, слід писати правдиво.

ПРО ДАЧУ, САДЮГУ-ВИХОВАТЕЛЬКУ Й МУРАШИНЕ ВИНО

Щоліта мене з дитячим садочком відправляли на так звану «дачу». Можливо, відтоді це слово викликає у мене досить складні почуття. Річ у тім, що вихователька наша була садисткою, звали її Ольга Іванівна і на цій гадській дачі від неї не було ніякого порятунку. Три місяці треба було жити в дерев'яних будиночках, спати в одній кімнаті з іншими дітьми й чекати-чекати-чекати поки до тебе раз на два тижні в неділю приїдуть батьки. Час від часу нас переселяли ліжка на ліжко (не знаю чому) і пригадую свій жах, коли виявила на новому місці величезну дірку, виколупану в стіні. В садочку це вважалося страшним злочином – виїдати стіну, і кара за це була страшна. Ольга Іванівна розтягала бліді тонкі губи в посмішці, примружувалася й починала тягати тебе за волосся, або щипала з вивертом так, що на тому місці залишався синьо-чорний слід. Взагалі вона могла покарати за будь-що. Колись я стала останньою в чергу на розчісування. Навіщо мені було потрібне те розчісування – не знаю, волосся в мене майже не було. Воно ще просто не встигло відрости після стрижки. Але того ранку вихователька чомусь наскочила на мене, затягла в куток й почала душити за шию. Я відчула, що не можу дихати, захрипіла й навіть спробувала відштовхнути страшну тітку. Врятувала мене дієтсестра, яка саме прийшла в наш корпус і принюхувалася до запаху підгорілого молока.

Чому я не пручалася, коли мене на початку літа готували до відправлення на цю дачу? Не знаю. Певно, так само, як свійська худоба, яку женуть на бійню, я розуміла, що будь-який спротив марний. Я відсторонено спостерігала, як моя старша сестра Танюха вишиває на моїх трусах кривими лініями: «ЛЕСЯ ВОРОНИНА», я терпіла, коли мене вели до перукарні і там ганебно стригли «під нуль», а потім нас збирали в автобус біля дитячого садочка і везли в Пущу Водицю – невеличке дачне селище під Києвом – там і містився цей дитячий концтабір.

Коли я підросла і почала щось розуміти, то усвідомила, що саме в яслах, у дитячих садочках і ще в лікарні дитина є абсолютно беззахисною і, мабуть, тому – це найулюбленіша робота усіляких збоченців і вампірюк. Чому Ольга Іванівна найбільше ненавиділа мене й знущалася наді мною найсильніше? Можливо через моїх батьків-правдолюбців, котрі жодного разу не подарували їй цукерок чи парфумів «Красная Москва»? Адже я бачила, як огрядна матуся Нінки Ямпольської тихо щось шепотіла Ользі Іванівні на вушко, гладила їй плечико й тицяла до рук паперовий пакунок ( у ті далекі часи ще не було поліетиленових пакетів!).

Нінку Ямпольську – гладку єврейську дівчинку – всі ненавиділи. Хоча вона була зовсім не вредна, але ми, як маленькі звірятка, обрали її на роль жертви і дражнили бідолашну опецькувату дівчинку «кабанюкою», «жиртресткомбінатом» і «хрюшкою». Один із найяскравіших «дачних» спогадів – ми знавіснілою юрбою заганяємо гладку Нінку в маленький дерев'яний будиночок на ігровому майданчику й влаштовуємо суд. Ми судимо її за те, що вона ЖИРНА! Я відчуваю, як хвиля безумства підхоплює мене і ми здичавілою зграєю нападаємо на сердешну Нінку, яка плаче й пищить тоненьким голоском. І в її вереску чути смертельний жах. Ольга Іванівна, яка дожирає разом з нянечкою стирені в діточок курячі стегенця, прибігає на майданчик, тримаючи надкушений шматок курки (у нас в тарілках чомусь завжди були тільки шиї й крильця) і починає розкидати нас на всі боки, рятуючи перелякану Нінку, яка вже тільки безсило схлипує й не може говорити від жаху.

А втім, не все було аж так погано. Часом нас водили на прогулянку у ріденький лісок, що ріс біля нашої дачі. Там ми збирали суницю, її можна було насилювати на довгу травинку, а потім всю разом з'їдати. Цікаво було встромляти травинку в мурашник - її обліплювали чорні чи руді мурашки, а коли тих мурашок струсити, можна було смоктати кисленьке «мурашине вино». Під час «мертвої години» ми шепотілися з моєю найкращою подружкою Маринкою Братко, і я розповідала їй по секрету, що коли виросту, куплю в магазині гарну розмальовану скриньку, посаджу туди ос, прийду в садочок і подарую ту скриньку Ользі Іванівні. Вона зрадіє, відчинить скриньку, і ось тоді оси її всю покусають! Мій секрет підслухала Лєнка Єгоричева – відома ябеда й підлабузниця, яку ми всі зневажали, але боялися. Лєнка, звичайно, наклепала на нас з Маринкою виховательці, і нас мучили кілька днів.

З хлопчиків пам'ятаю чомусь тільки близнюків, яких називали Добчинський і Бобчинський, і ще ексгібіціоніста Рафіка, який під час мертвої години показував усім «глупості».

Найщасливішим днем мого дитинства був день, коли я закінчила садочок. Дуже чітко пам'ятаю неймовірну радість, коли ми їхали машиною в Ірпінський будинок творчості, де тоді відпочивала мама. Після дитячої в'язниці я раптом опинилася в раю. Тут була повна воля, по чудових алейках, викладених білими плиточками, сунули довгими вервечками жуки-солдатики, після дощу на доріжки виповзали чудові жирні равлики і я годинами могла стежити за тим, як вони вистромляють ріжки й повільно повзуть у своїх справах на той бік стежки. Платон Воронько – веселий поет з буйним чубом – пообіцяв зробити мені лук зі стрілами з гілки дикої груші, але забув про свою обіцянку. Тож я сама навчилася згинати гнучкі ліщинові гілки, натягати мотузяну тятиву й вирізати тоненькі загострені стріли. Тато зробив мені вудочку й поплавець – чудовий поплавець з корка із застромленою в нього пір'їнкою. Рано-вранці я бігала на річку й ловила маленьких сірих бичків з тупими рильцями, сріблистих краснопірок і карасиків. Щоправда, одного дня я зрозуміла, що риби вмирають і назавжди покинула це заняття. В Ірпені водилися неймовірної краси бабки – вони сідали на латаття в маленькому ставочку, до якого вели білі широкі сходи. Крильця у бабок були тоненькі й оксамитно-чорні, а тільця яскраво-зелені чи волошково-сині. Ввечері між дерев і кущів літали жуки, вони гуділи у високих кронах старих лип з такими величезними листками, що не вміщалися у найбільші мамині словники, коли я їх хотіла засушити на пам'ять.

Я й досі знаходжу в тих словниках сухі листки з мого дитинства – кленові, дубові, липові, вони виблякли так, що майже втратили колір. Листки ламаються, розсипаються на порох, і в мене щемить серце. Я одразу ж згадую те літо – літо, коли я нарешті вирвалася зі страшного полону – залежності від всевладної тварюки, яка отруїла моє дитинство. Але, можливо, якби не було Ольги Іванівни, тієї падлючої «дачі», тих вологих сутінків, коли лежиш без сну і згадуєш свій дім і так страшно сумуєш за всіма, кого любиш, я б ніколи не пізнала неймовірного відчуття повної свободи, яке для багатьох діток було цілком звичним і не викликало жодних надзвичайних емоцій.