1 червня 2009 року
Впасти в дитинство. Частина 5. Ірена Карпа!
Дмитро Шульга, сайт "весь Кіровоград"Коли ми запропонували Ірені Карпі взяти участь у проекті «Впасти в дитинство», вона надіслала нам своє нове оповідання, але дитячої фотографії так і не знайшла. Тому на завершення нашого проекту – своєрідна літературна прем'єра від популярної письменниці.
Чорний день
Коли ми були малі, то я зразу вже була адекватною, а Галя ще мало торопала в житті. Було це пов'язано з тим, що вона молодша на шість років, чи з тим, що я відзначалася неймовірними здібностями, точно не скажу. Тільки от вірила вона геть усьому, що я їй напарю. Був у нас один сакральний забобон – тема про чорний день. Її, цю тему, запровадила Наталя Петрівна на художній. Чорний день стосувався як прямих речей, так і перевернутих. Тобто, Наталя Петрівна на прикладній композиції про шматок якоїсь класної кольорової шкіри на об'ємну аплікацію могла сказати: - Не ріж посередині! Економ, з краю ріж. Лиши матеріалу на чорний день.
Ще на чорний день міг лишатися клей, суперякісний розчинник, акварельні ленінградські фарби чи пензлики з більчачих хвостиків. Останнє в певний час стало диким дифіцитом – чорний день уже дихав нам в спину. А ще чорний день, як і ядерна війна, хоч і був сам по собі жахливим явищем, використовувався й у педагогічно-іронічному контексті.
- Ша-ма-ла! – по складах розкладала прізвище мого однокашника Наталя Петрівна. – Ну шо ти чорний фон по сотому разу перекриваєш? Га? Бо не страшно, да, не страшно – бо чорний фон уже ніяким брудасом не запартачиш. А драпіровку кому лишив? Пушкіну? На чорний день?!
Пушкін, бідний російський поет, зринав у побуті західноукраїнських пересічних споживачів значно частіше, ніж того могли сподіватися інтелігентні апологети “їхнього всьо” в Росії. Пушкін у нас мив тарілки, робив домашню з алгебри, сапав грядки і просто виконував усе те, що нормальній дитині було виконувати впадло.
Так от. Про Пушкіна ми з сестрою думали тільки тоді, коли він зринав із татових вуст: “А взуття хто поскладає – Пушкін?” Ми уявляли собі, як чорні бакенбарди пораються у нас в коридорі. Але скільки не зітхай, бакенбарди самі не з'являться – береш тряпку, протирає шполиці, складаєш взуття. І що найсумніше – ніяких тобі бонусів. Просто субота є субота. І в суботу будь ласкавий прибирай. І якщо в школі всі ставили іншим у приклад мене, бо відмінниця, тут все було навпаки. Мама ставила мені в приклад тупеньких, але рухливих і роботящих дітей, як от Оксана Коновалючка. А на мене мама казала: - Рохля. Ти все мені на зло робиш, щоби більше не просила, да?
Я вже звикла до того, що я рохля. Навіть в дзеркало на себе спокійно дивилася і на фотки, де я стою, чорно-біла і грузна, і тримаю за руль пластикову машинку, явно задебільну для мого поважного 8-річного віку, і дві прядки рідкого волосся прилипли до мого спітнілого великого лоба. Дивлюся спокійно і думаю: “О. Рохля”.
Але те, щоби на зло, то нє. Мама, звісно, могла мені ставити в приклад роботящу Оксану Коновалючку, котра, завидівши чудо техніки, наш пилісос (у них ще такого не було), могла за двадцять хвилин пропилососити нам всю квартиру. Вдячна вже за чудо потриматися за Чудо... Чим я несвідомо користувалася. Якщо хоче людина попрацювати, хто ж безсердечно стане відбирати в неї право на працю?!
- Ти як твій тато! – не вгавала мама. – Керовніки. Лиш би самим нічого не робити, й іншими командувати.
Насправді, командувати в мене не виходило навіть самою собою. І якщо свята Оксана Коновалючка, за маминими словами, швиденько все прибирала і бігла гуляти, то я була, як би то сказати, трохи не тої комплекції. Бігти гуляти для мене задача непосильна. Забагато в мені було кілограм і власної гідності. Відповідно, як наслідок (причина, синонім?), я і прибирати швидко не могла. Бо естетом була. Сиджу, бувало, перед етажеркою триповерховою, внизу складені найменш красиві й зовсім нелюбимі резинові надувні пупси, конструктори в коробках і вкрадений у когось надворі пластмасовий стаканчик (це Пекло). Потім іде наш, земний Світ – ляльки, їх столики і шафки. Сидять, чай собі п'ють, одяг одна одній показують. На горі, де небожителі, стояло все найкрасивіше – нові іграшки, м'які звірі (ляльок я ненавиділа, звірів любила) та інші гарні предмети, що не піддавалися класифікації. Це в мене Рай. Ну і ясно, що цілий Світ триповерхової етажерки так запросто й остаточно не вкомплектувати – весь час потрібне дизайнерське втручання Вищого Розуму.
Так що таке. А мама на цю містику реагувала скакалкою. Тобто, скакалкою мені по дупі. Хтось їй сказав, що то каталізатор. А я ніфіга. Сиджу собі, складаю жителів трьох світів, співаю тужливих народних пісень і мрію, що через відкрите вікно почують мене якісь заїзджі журналісти з телебачення, і прийдуть до мене брати інтерв'ю на четвертий поверх. Як, спитають вони, вам вдається так доладно розкладати ваші іграшки, і так особливо співати?..
Саме на неї, спасенну “особливість” я тільки й сподівалася. Бо інакше шансів не було ніяких – голос у мене не дзвенів дзвіночком, а гудів трубочкою, в яку запхали ту саму тряпочку, що я нею стелаж недовтирала. Тож ніколи, ніколи мене не ставили ні солювати в хорі, ні бути ведучою на урочистих заходах – дарма, що мала добрі дикцію і слух. Пхали мене в той голос у хорі, де не ставало “тримальників партії”. Або де було треба когось низького, баритонного, а хлопчики тоді ще, до мутації голосу, пищали так, що мати василева. -Карпа. Будеш третім голосом.
А то і четвертим. Одного разу п'ятим. Хоча я і першим могла завити не гірш за Лару Процючку, якщо постаратися. Тільки ж усе одно перший голос – це для красивих худих білявок, у крайньому разі світло-русявок, із цибатими ногами і витріщеними красивими очима (як у Лари Процючки). А я яка – подивіться на фотографії з машинкою, змінилось небагато. Гірка моя доленька. Але в принципі, завжди потай вірилося, що мій унікальний талант тримають теж на Чорний День..
Коли мав прийти Чорний День, ніхто точно не знав. Але ніхто й не сумнівався у його невідворотності: прийде стопудово. І тим, хто до нього не підготувався, будуть тапки. Галя їм настане. І не моя сестра, а сама справжня галя – гаплик іншим словом. Так що треба було готуватися. Не доспати, не доїсти, але підготуватися достойно.
Хоча, може, такими серйозними категоріями ми з сестрою й не керувалися, зажучуючи привезені батьками з Польщі й Чехії цукерки й шоколадки.
- Діти, а куди то ви понесли? – дивувалася елітним шоколадним недоїдкам мама.
- На чорний день ховати. – діловито відказувала Галя. Їй усе, що я пояснила і обгрунтувала, видавалося безапеляційно важливим і зрозумілим дорослому світові, послом якого я була.
- Вкуси себе за язик! – лякався тато. – Не дай Боже нам такого дочекатися.
Ми пильно дивилися в очі батьками і впевнено продовжували свою траекторію до розкладної тахти. Саме там, в дірках під внутрішньою обивкою, ми і складали наше все на Чорний День.
- Ку-бі-кі ру-бі-кі, анас-та-сія! – любила співати Галя. Співала вона це багато-багато разів підряд, як мантру. І тільки коли до її куртуазного манеру мелодійки підключалися по черзі ми з мамою (наші голоси зливалися з її, і вона не сильно помічала інтервенцію, бавлячись далі зі своєю довговолосою - дика рідкість для радянських ляльок - Золушкою), а згодом і тато (його спів на октаву нижче не помітити не можна було)
– Ку-бі-кі-ру-бі-кі, а-нас-та-сія! - Галя замовкала і плакала.
- Шо, стидно? – зловтішалася я. – Та бо шо таке дурне співати?
Хоча насправді стидно мало бути найбільше татові. Бо як він, такий великий і таким грубим голосом міг співати таку дурню?!
Ще серед Галіних хітів була пісня про «на марском пісочькє я Марусю встрєтіл». Точніше, та її частина, що починалася зі слів «да-да-да-да-да-да-да, в розавих чулочках, да-да-да-да, да-да-да-да...»
- Італія в карсєтє! – переможно закінчувала кучерява ангелоподібна Галя.
Ну але вже. Справедливості ради треба сказати, що і ми з братом Юрою грішили поп-хітами в Галіному безневинно-дурному віці. Особливо ми любили Аллу Пугачову з безсмертною «А-а-а-а-а! Патіхіча-а!» і пісню, де «І сніцца нам нє рок ат касмадрома». Ну бо ми чули таке слово «рок», і хто його там знає, від чого він може бути – від космодрому чи від чогось іще. (В принципі, це все не так позорно, як у тому ж десь віці в мого приятеля Артура: він діловито, в передчутті того, що в майбутньому стане музикантом-експериментатором, співав радянську пісню про не зібраний вчасно урожай: «Я – блакінастікум, я блакіна-а-астікум». Робота собі уявляла дитина, пришельця з космосу, срібного блакінастікума. Мабуть, його, як і нас, струснув момент, коли він узнав безжальну правду про «яблакі на снєгу».
Яблука не були дефіцитними товарами, їх ми на Чорний День із Гальою не запасали. Яблука не треба було зеленими купляти в Москві, а потім ще півтижня тримати вдома на батареї, щоби дозріли. Всі ці страхіття пророблялися з терпкими бананами – проколишся на власній нетерплячості, куснеш такий банан, а він тобі в роті лицьовими петлями як шерстяний шкарпеток зв'яже! Банани, в принципі, теж не підходили на Чорний День, бо могли до нього зогнити. Не те було з шоколадками й цукорками, вічними цінностями нашого дитинства. Вони за нашої пам'яті ще ніколи не зіпсувалися, а завжди пахли тонко, збудливо і шоколадно. До того ж, вночі вони надійно охоронялися моєю вагою – я на тій тахті з тайником спала. Навіть була колись спала в тахті, спокусившись здоровою дерев'яною поверхнею з двп на зміну провислим і обірваним пружинам. Не знаю, чого ми так довго не викидали ту тахту – видно, була вона дорога татові як пам'ять про односпальне холостяцьке минуле.
Інколи Чорний День, не прийшовши сам, посилав своїх передвісників. Це було в такі дні, коли мама з татом уже давно вернулися з-за кордону, і всі їх гостинці було безапеляційно з'їдено. Всі, крім тих, що сховалися в тахту. Тоді ми з Гальою, зваживши всі за і проти (а насправді лише керуючись моїм апетитом, бо Галя все як я), лізли руками в дірку і намацували цукерок. Витягали його, роздивлялися. І знову лізли в дірку, щоби дістати такий самий. Ми все ховали попарно, щоби уникнути паніки розподілу, коли настане Чорний День.
Але він щось не приходив і не приходив. Ми втомилися його чекати, і одного погожого дня заточили всі свої припаси. І не боліли в нас ні зуби, ні животи, ні совість. Тільки жалко було, що нічого більше не лишилося. Так що ми ще довго після того, в очікуванні нових закордонних надходжень, потай одна від одної лазили руками в дірки тахти. Раптом десь там ще завалялося щось на Чорний День?..
Нонг Кйо, 5.02.09