Таке життя: роздуми

Моя країна 19 рік живе як самостійна держава, самотужки долаючи реальні та не дуже перешкоди, що виникають на її життєвому шляху, переносить різноманітні хвороби «молодої» демократії, намагається вчитися новому, одним словом – дорослішає...

Для мене – двадцятисемирічної громадянки України, як і для моїх однолітків – ці явища майже звичайні та прості речі, оскільки я не дуже довго жила за часів Радянського Союзу, тобто – за часів зовсім іншого устрою, зовсім іншої психології життя та влади, інших уявлень про життя та його якість – у тому числі…

Для покоління моїх батьків - «підліткові проблеми» України - один із перших приводів для жорстких та довгих дискусій на кухнях та в транспорті, але не для виваженого рішення під час чергових або позачергових виборів. Хоча, як резонно колись сказав один мій знайомий, у нашій політиці, як в математиці – від зміни доданків – сума не змінюється. Можливо, так воно і є…

Але повернемося до критики батьків – про ковбасу за фантастичні копійки вже мало згадують. Хоча загальний лейб-мотив критичних зауважень стосується все ж таки рівня життя в цілому – більше соціальних гарантій, більше впевненості у завтрашньому дні. І дуже багато віри у світле майбутнє, незважаючи ні на що…

А що ми – молоді, активні та розумні, можемо сказати про життя, про свою країну. Що насправді ми зробили чи принаймні спробували зробити своїми руками, своєю головою для своєї країни. Без пафосу, без політики, якої вже просто забагато в нашому житті. Пробачте, не політики, а «псевдополітики» - масової телевізійної «політики» - «ширпотребу» для громадян, як колись казали про товари масового вжитку (без натяку на унікальність чи авторську роботу).

Мабуть, що сказати практично нічого. Ми – пристосовуємося до життя. Шукаємо, де краще. У більшості випадків шукаємо та воліємо обирати роботу, яка приносить фінансові результати та матеріальні цінності. Не всім це вдається. Можливо, так живуть і в інших демократіях світу.

Бути сьогодні ідейним романтиком – патріотом своєї ідеї, мабуть, не модно. Навіть не так – недоцільно. Прагнення приїхати в село та працювати там вчителем фізики чи англійської мови не тільки викликає сьогодні подив, а й несе цілий букет неприємних сюрпризів, адже звичайнісінький соціальний пакет, що покликаний забезпечити якісне та повноцінне життя і дозволити працювати молодому фахівцю в селі, - просто міраж. По-перше, незважаючи на декларації про потребу у молодих фахівцях, далеко не всі сільські школи так радо їх приймають, як запрошують. Причини – якість життя більшості старих педагогів значно погіршиться, адже їм доведеться поступитися робочими місцями для молодих. Ще одна, досить розповсюджена причина – далеко не всі села здатні забезпечити елементарну потребу у житлі.

І ми відступаємо. Я не знаю жодного випадку, щоб хтось з моїх однолітків вимагав та залишився в далекому, забутому селі, незважаючи ні на що. Нам незручно. В селі немає супермаркету, часто-густо – Інтернету. Ми звикли споживати певні сучасні стандарти, а їх відсутність робить нас слабкими та непринциповими. Ніхто з нас не хоче навіть спробувати взяти на себе відповідальність принести якість життя туди, де її немає. Мова йде не тільки про село. Категорія якісне життя - досить ефемерне поняття для нашої країни, на мою думку. В моїй країні сьогодні живуть і дуже багаті і дуже бідні люди. Між ними дуже мало тих, хто справедливо може казати, що він – середній клас. Для одних якісне життя – це червона ікра та уік-енд в Карлових Варах. Для інших - просто тарілка гарячого супу в день – це вже добре…

Це правда. І мені соромно за мою країну, яка пропагує європейські якості та цінності, а живе, по-суті, за часів царату. Мені соромно за нас - молодих і за себе через слабкість та лінь, що дозволяє дітям моєї країни жити в теплотрасах та шукати їжу на смітниках.

Хтось розсудливий сказав, зроби так, щоб в своїй родині все було в достатку, то й в країні все буде гаразд, якщо кожен буде міцно стояти. Можливо, але я не бачу, як збагачення, фантастичне збагачення одних сприяє країні в цілому. 

Можливо, це проблеми віку нашої країни, а можливо – проблеми якості нашого національного інтелекту. Нашої здатності до державотворення. Адже історія знає приклади неймовірних стрибків країн з руїн до когорти лідерів світу. Німеччина, яка після другої світової війни була не просто в руїнах, була роздерта навпіл, розчавлена з середини режимом Гітлера – за двадцять років не просто піднялася з руїн, а завоювала і зайняла своє місце в демократичному світі як один із світових лідерів, як один з головних політичних та економічних гравців в Європі. Це зробила не політична еліта – це зробили громадяни Німеччини, які не тільки бажали жити і пристосовуватися до умов, а й жити гідно і якісно. І я думаю, вони добре знали, що їм ніхто не побудує країну, за них ніхто не буде будувати, реставрувати, створювати, вчити та лікувати. І наскільки сильною та продуктивною буде їх робота, настільки добре буде жити в цій країні їм та їхнім дітям.

І я глибоко переконана, що такі думки були і у наших дідусів та бабусь, у наших батьків, коли вони відбудовували і будували міста та села після війни, коли зводили перші «хрущовки» і просто якісно робили свою роботу. Це було для нас…

А що буде для них – дітей незалежності…?!