Леніно – Чубарівка: Ліричний відступ!

За два десятки кілометрів від райцентру Мала Виска, в низині понад ставками розташоване село Леніно. В народі воно зветься Ленінка. у передвоєнні роки мало назву Чубарівка, а до революційних подій 17-го року Ерделівка (від прізвища місцевого пана Ерделі). На таку назву – Ерделівка – можна й натрапити тоді, коли досліджувати музичне мистецтво краю – саме звідси родом всесвітньо відома арфістка Ксенія Ерделі.

Сьогодні від минулого гамору сотень дворів лишилося тільки близько півтори сотні селян, серед яких переважну більшість складають літні люди, бо навіть школу у Ленінці вже давно розібрали на цеглу та й елементарного медпункту там немає. В’їжджаєш у село – і з кожним поглядом тебе зустрічає нова руїна: ось руїни колишнього панського маєтку, що як архітектурна споруда міг би стати одним із пунктів туристичного маршруту Маловисківщини, на горбку, недалеко від обдертої таблички з назвою села – „недобитки” школи, праворуч по вулиці – стирчить димар від цегляної, вже порівняно сучасної хати, але замість покрівлі ребрами світять крокви.

Спускаємось у село з пагорбка – по обидва боки ставок. Вулиця. Колись на цій вулиці жили батьки моїх батьків – через дорогу один від одного. Пекли хліб, смажили рибу, зустрічали череду. Сьогодні вулиця складається з однієї синьовіконної хати – там живуть мої дід і баба по маминій лінії. Навпроти їхньої хати з двох сторін (вона стоїть на «вуглі») - рештки саманних будівель, густо порослі бур’янами. І що цікаво: я ж пам’ятаю ті хати ще живими! Я пам’ятаю бабу Женю, як до неї приїздили внучки зі Смоліного, пам’ятаю навіть, як одного разу забігала до неї в хату зовсім малою і дивувалась, що підлога там глиняна – та сама долівка, про яку я вже пізніше читала в Довженка чи Нечуя-Левицького була незвично приємною для босих ніг. А від своєї бабусі чула, що співали вони гуртом, їздячи на підводі полями у вишиванках і зі схожими зачісками (товсті чорні коси заплетені короваєм, як німби над головами).

Ще з одного боку навпроти сусідом був Вайзер – зайшлий невідомо звідки бідний чоловік, який чи замерз, чи повісився у тій хаті за моєї пам’яті… По діагоналі жили дід Яшка і баба Лізка. На місці хати - смітник. Усе це сталося за останні двадцять років.

Діти. Майже не чутно їх і не видно. Знову у пам’яті зринає, як ми із старшою сестрою бігали до колишнього панського маєтку і на свій страх і ризик (то ж був злочин) відколупували від стін гіпсове ліплення – тією крейдою дуже гарно малювати будинки і класики по асфальту дороги, яку дивом збудували за часів „перебудови” на межі 90-их років. Шкрябали по асфальту білосніжними квітками, равликами і раділи… А ще чомусь здавалось, що у підвалі того маєтку обов’язково мають бути заховані скарби.

Цей вступ… Чи преамбула чи як ще можна назвати такі ретроспективи? Так довго я вступаю навмисне – щоб показати реальний стан цього села і щоб на такому фоні фарбами, що виникають у душі після найсильніших вражень від побаченого і почутого, спробувати описати діяльність одного сільського Дон Кіхота – Василя Семеновича Сокура. Він – режисер… сільського театру. Власне, теоретичну освіту режисера Василь Семенович отримав уже тоді, як півстоліття практикував - брав участь у сільській самодіяльності, яку сам же і організовував. І повну залу холодного сільського клубу він зі своїми акторами збирає не тільки через те, що в ту залу може вміститись все село, а й через дійсно цікаві, по-своєму унікальні вистави. Акторами тут завжди були самі ж селяни: трактористи, комбайнери, доярки (це коли тут були тракторні бригади з тракторами і комбайнами і ферми з коровами і свинями)… Сьогодні майже ніхто в селі не має офіційної роботи, тож тренуватися можна і вдень з перервою на обіднє доїння в недорубаному панському лісі. Репертуар, як розповідає Семенович, підбирають так, щоб в одному акті було задіяно не більше трьох людей – а раптом доведеться показувати спектакль ще десь, то треба, щоб уся трупа вмістилась у машині режисера (іншого транспорту театр не має, не поїдеш же в район кіньми).

Всю виставу, як її написав драматург, показати тут не можуть з технічних причин – не вистачає акторів. Але тим не менше у репертуарі театру - „Безталанна” І. Карпенка-Карого, „Серед своїх людей” О. Барана, „Парубки-початківці” Є. Кравченка, „Обшук” П. Панча, „Учитель” А. Житника, „Лимерівна” П. Мирного, „Фараони” М. Коломійця, „На перші гулі” С. Васильченка та ще багато інших, як кажуть у селі, „п’єс”. Вишиванки, плахти, глечики, прядки та інший бутафорський автентичний реманент збирають по хатах, актори часто виступають у своєму одязі, як каже Василь Семенович – „класика” не потребує додаткових костюмів. Якихось спеціальних проб не влаштовують – керівник бачить „характери” і відразу знає, що може та чи інша людина.

Щороку сільському театру слід підтверджувати своє звання народного на „великій” сцені, тож нині колектив готується до обласного театрального свята „Вересневі самоцвіти”, де планують показувати „Емігрантів” Євгена Кравченка. Головний актор – Курида Сергій Володимирович, задіяний на жнивах – працює комбайнером і водночас трактористом у місцевого фермера. Тож активні репетиції розпочнуться уже після закінчення жнив, але колектив сподівається, що встигнуть до осені натренуватися.

Ще такий факт. За минулі кілька років (до осені 2009-го) із села ніхто з хлопців не йшов до війська. Восени всім селом проводжали Дмитра Прусака – юнака з багатодітної родини працьовитих батьків. Цієї весни до Збройних сил України пішло відразу троє.

У сільському будинку культури (у селі кажуть „клуб”) Василь Семенович організував проводи. Було майже все село, навіть мій сімдесятирічний дід проводжав „красноармєйця” (по-сільському). Не буденна все-таки подія!

Мені пощастило – я бачила ці проводи: вражає до щему у серці. На сцену під звуки козацького маршу запрошують призовника разом із батьками. Дві ведучі (літнього віку, або колишня вчителька, або хтось із фермерської контори) у вишиванках і довгих спідницях оголошують проводи відкритими, звучить Гімн, ведуча нагадує залі, що варто встати, всі піднімаються, слухають стоячи. Починається майже родинне дійство: ведучі описують, який гарний у батьків син. Називають його по батькові, щоб надати статечності і наголосити на майбутній самостійності. Юнак на сцені за столом, зашарівшись і опустивши очі у підлогу, слухає. Мама поряд витирає хусточкою очі, батько відводить погляд кудись убік. Для Дмитра, якого називають то Дмитрик, то Дмитро Володимирович звучить пісня, у якій є рядки „Сину-сину, ангел мій”. Дивуюсь чистоті і щирості голосу – жінка, що співає, притискає до грудей руки і дивиться на хлопця, наче на свого сина, тримаючи в очах такі чисті сльози. Більшість жінок у залі утирають сльози краєчками хусток.

А після лірики починається практика: хлопцеві пропонують правильно намотати онучі і одягти чоботи, начистити картоплі, пришити ґудзик, написати листа батькам. А далі всі бажаючі виходять на сцену і пов’язують новобранцеві стрічки. Бажаючих багато, вони лаштуються в чергу і обв’язують Діму різнобарвними стрічками, але першій надається таке право його дівчині. Згодом на отій-таки згадуваній табличці, що на в’їзді в Ленінку, на світанку з’явиться стрічка як знак, що село проводжало в армію свого жителя. Василь Семенович розповідає, що така традиція проводів в армію існує близько 25-ти років. Якщо у хлопця немає дівчини, яка чекатиме його, цю роль грає хтось із цього чи сусіднього села. „Першого проводжали Сашка Бабенка, - розповідає Василь Семенович. - У нього не було нареченої, її роль на наше прохання майстерно зіграла Таня з Кіровки, яка працювала тоді у селі. Сьогодні вони - подружжя, живуть у сусідньому селі Копанках”. Таким чином одружилися з легкої руки Василя Семеновича чотири пари з „придуманими” нареченими, що обіцяли чекати.

Чому я про це пишу? Думка повертається до міста. Великого міста, у якому теж випроводжають хлопців в матері і наречені. Але чи так само? ..Так само не може й бути, бо від джерела народної творчості до міста, розчинившись і перемішавшись із водами міських річок, доноситься лише відгомін отієї щирості і єдності. Сільський ставок давно заріс очеретом, та є струмок, що якось дивно бринить на фоні вимирання села – цей струмок приводить до ладу, розчищає і скеровує Василь Семенович, який сьогодні за віком на відпочинку, але за авторитетом і статусом – незмінний режисер і художній керівник Ленінського СБК, який віддає свій досвід молодому (за стажем) директору. І коли у дні народних та національних свят двері клубу відчинені, знайте: то дзюркоче отой струмочок - тут показують чергову виставу. З повним залом глядачів і акторами - трактористами, комбайнерами і доярками.

І уявляється мені Василь Семенович таким собі Дон Кіхотом, який вірить, що здатен своєю зброєю – мистецтвом – подолати страшних вітряків запустіння і занепаду села.